Про зустріч домовлялися електронною поштою. А як ще три ґіки могли домовлятися про зустріч у 1998 р.? Мобільні телефони у той час були в Україні хіба що у директорів банків, держпосадовців чи бандитів. Класичні дротові телефони мали далеко не всі, а у тих, хто мав доступ до інтернету, вони були майже 100% часу зайняті (це ще, якщо телефон був без блокіратора). Перша програма для обміну миттєвими повідомленнями, ICQ (звісно ж, для ПК, для чого ж ще?!), вийшла лише у 1996 році й ще не встигла здобути широку популярність в Україні. Тож про зустріч домовлялися електронною поштою.

Зустрічалися біля метро «Петрівка» (зараз «Почайна»). Новий знайомий обіцяв представити нас «своєму» продавцю, у якого завжди були найновіші ігри (звісно ж, піратські, а які ще?!), який міг порадити щось і взагалі здатен був підтримати свідому бесіду про відеоігри.

– Як ми вас впізнаємо? – запитав я.

Так, це теж була та ще проблема, ніяких соціальних мереж ще не існувало, а цифрові фотокамери й власне цифрові фото були для нас чимось з розряду фантастки. Ми знали, що теоретично вони десь там існують, але не бачили ще жодної камери. Це невдовзі виправиться.

– Я буду в кепці з ведмежатами Гаммі й написом GaMMeR! – відповів він.

Так, ми з Сергієм Світличним мали зустрітися зі знаменитістю, автором, напевне, найстарішого (на той час вже більше ніж рік!) і найпопулярнішого ігрового сайту UA/RU-сегменту інтернету. З самим GaMMeR’ом!

Щоб ви розуміли. У середині 1990-х інтернет вдома у Києві був хіба що у кількох тисяч ентузіастів. Та й сам інтернет, особливо російськомовний (так, на жаль, у середині 1990-х україномовних сайтів майже не було і ми навіть не розуміли чому вони потрібні) був дуже, дуже маленький. Ті, хто цікавився відеоіграми, але мав погану англійську, мали обирати або паперові московські журнали на кшталт Game.EXE чи «Страна игр», або сайт GaMMeR (http://gammer.kiev.ua/), усі інші російськомовні ресурси (не будемо приводити їх назви) з’явилися трохи пізніше, у 1998-1999 рр.

Ми помітили його відразу, як тільки вийшли з підземного переходу. Кепка з аплікацією у вигляді ведмежатка Гаммі й величезним написом GaMMeR! була яскраво-помаранчевого кольору, її можна було помітити за кілометр. Окутаний клубами густого їдкого диму (він палив як паротяг і зазвичай щось дуже потужне, «Прилуки» чи «Отаман»), GaMMeR тримав у руці пластиковий стаканчик з розчинним Nescafe, який бодяжили у кіоску з тролейбусними талонами на зупинці неподалік. Крім виразної кепки, на ньому були сині джинси, культова «журналістська» жилетка кольору хакі з купою кишень та чорна футболка з обкладинкою альбому Pink Floyd The Dark Side of the Moon.

Але найбільше нас вразив вигляд самого легендарного GaMMeR’а, не його одяг! Ми сподівалися побачити хлопця нашого віку, ну хіба що на пару років старше, а перед нами був поважний пан років під 50 (насправді 49, тож ми не надто помилилися) з напівсивою шевелюрою та акуратною, і теж напівсивою, бородою.

Десь через рік, в огляді найпопулярніших ігрових російськомовних ресурсів, хтось з московських журналістів напише «Популярний сайт GaMMeR, що веде якийсь студент з Києва…».

Але «студент з Києва» виявився настільки контактною та легкою в спілкуванні людиною, що за хвилину ми перейшли на ти, називали його Алекс або Саша, та далі ставилися до нього як до ровесника, тому що він насправді був дуже молодий душею, і вмів причарувати кого завгодно.

Алекс GaMMeR Птиця був людиною, яка знала усіх. Усіх, хто стояв за створенням російського та українського сегментів інтернет, усіх розробників ігор у СНД, починаючи від директорів компаній, закінчуючи звичайними програмістами, редакторів усіх видань про відеоігри тощо.

Якщо Алекс когось не знав, він міг миттєво з ним познайомитися. Саша писав листи грандам індустрії (пошук адрес кумирів в епоху до соціальних мереж та LinkedIn – це окрема історія) на кшталт Девіда Кейджа (Omikron: The Nomad Soul, Heavy Rain, Detroit: Become Human), Рея Музики (Baldur’s Gate, Neverwinter Nights, Mass Effect) чи Пітер Моліньє (Populous, Dungeon Keeper, Fable) і вони відповідали йому. Алекс міг схопити за руку віцепрезидента Blizzard і притягти його до стенда GSC Game World, щоб познайомитися з класними парнями, які хочуть розробити Warcraft III.

З Blizzard та GSC Game World на виставці Milia ’99 в Каннах взагалі вийшло цікаво. Насправді це саме Алекс умовив Сергія Григоровича поїхати з «Козаками» на Milia ’99. Річ у тому, що Сергія декілька років поспіль не пускали в США на виставку E3, йому просто не давали візу, тому що молодий хлопець з України, який керує великою компанією – це підозріло. Тому Саша умовив Сергія поїхати на Milia, а сам Алекс попав на виставку як перекладач, він добре знав англійську і непогано французьку, та PR-агент Сергія. Під час виставки Алекс розповів про «Козаків» усім, кому міг, притягаючи, часом у прямому сенсі слова, на невеличкий стенд GSC Game World ігрових босів та журналістів.

Саме контакти, які Сергій Григорович завів на Milia ’99, допомогли домовитися з німецькою CDV Software про видання Cossacks: European Wars та, на відміну від багатьох інших українських студій, отримати незалежність від російських видавців та грошей. Тож, якби не Алекс Птиця, невідомо, чи побачили б ми той S.T.A.L.K.E.R.

Саме Саша й познайомив нас з Сергієм Григоровичем та GSC Game World трохи пізніше подій, що описані на початку. GSC наймав квартиру під офіс в будинку на Оболоні прямо в алексовому (чи то було сусіднє?) парадному. Одного разу, виходячи на перекур, Саша почув, що хтось на декілька поверхів вище обговорює комп’ютерні ігри, і… Після знайомства з GSC ми з Сергієм Світличним взяли у Григоровича-старшого перше в історії інтерв’ю, ще про WarCraft 2000: Nuclear Epidemic.

А ще Алекс Птиця вмів миттєво причаровувати жінок. Будь-якого віку і будь-якого неприступного вигляду. Його фотографії з напівоголенними booth babes стали візитівкою репортажів з ігрових виставок у «Домашнему ПК». Своє прізвище «Бородатий дядька™» Алекс отримав після коментаря одного з читачів, якій запитував, що то за бородатий дядька на усіх знімках з ігровими дівчатами. Як це йому вдавалося? Невідомо. Це була якась вроджена харизма, неймовірна, така навіть книжкова галантність і, мабуть, вміння слухати й по-справжньому захоплюватися співрозмовником. Жінки це цінують.

Насправді я можу розповідати про Алекса майже безкінечно. Про те як він захоплювався музикою, а його квартира перетворилася на музей, де всі поверхні займали вінілові платівки, DVD та CD диски та коробки з іграми. Більшість – у колекційних виданнях та з автографами авторів. Коробки стояли навіть на полу в коридорі. А ще футболки, в Алекса було, напевно, декілька сотень футболок з логотипами та обкладинками альбомів рок-груп. Кожного разу, беручи чергове інтерв’ю у західних рокерів, що приїжджали до Києва з концертами, Саша одягав футболку відповідного гурту.

А ще Алекс непогано грав на гітарі й співав. Крім того, він сам писав пісні й перекладав композиції The Beatles українською. Виходило дуже круто. Взагалі-то бітломанія Алекса Птиці – це окрема історія, він був дуже відомий в українській Beatles-тусовці.

Улюбленим видом відпочинку для Алекса було відвідування рок-концертів. Раз на рік Саша складав собі тур містами Європи (зауважте, це було задовго до «безвізу») так, щоб потрапити на найбільшу кількість концертів. Мотнутися з Гамбургу лише на одну ніч у Стокгольм, щоб послухали Роберта Планта, а звідти в Амстердам на Джетро Тал було для нього звичайнісіньким ділом. І це Саші було вже за 60. Усім би таку енергію та невгомонність.

А ще Алекс не лякався пробувати усе нове. Саме він підсадив редакцію на ICQ, він перший завів аканут у LiveJournal, Facebook, Twitter і таке інше. Йому подобалися технології та зміни, які вони приносять.

І звісно ж, Алекс був гравцем. Він полюбляв старі шутери, особливо, здається Heretic, адвентюри в усіх їх проявах (ми й досі пишемо не адвенчури, як уся російськомовна преса, а саме адвентюри, на французський манір, як це промовляв Саша), казуальні ігри, покемонів і взагалі ігри Nintendo та багато що ще. Насправді я став побоюватися за Сашу тоді, коли побачив, що він припинив грати на Steam. Напис «Востаннє в мережі 3542 днів тому» досі робить боляче.

Я спілкувався з Алексом 1 лютого 2018 року. Я якраз збирався на DevGAMM Kyiv 2018, коли подзвонив Саша. Ми зрідка спілкувалися телефоном, тому я трохи здивувався.

– Ти будеш на конференції? – спитав я, тому що Алекс ніколи не пропускав подібні заходи.
– Ні, на жаль, ні. – відповів Саша і мені здалось, що його голос надломився.
– Шкода, сподівався поспілкуватися там з тобою. – сказав я.
– Як ти взагалі, як здоров’я? – запитав я, тому що знав, що декілька років тому Саша пройшов важке лікування і начебто подолав рак.
– Не дуже, – відповів Алекс тихо. І я зрозумів, що ми, можливо, спілкуємося востаннє.

Звісно ж, я обіцяв передзвонити після конференції й навіть заїхати до нього в гості, але не зробив цього й досі про це шкодую. Можливо я злякався, бо не знав, що треба казати людині, яка помирає, і боявся побачити Алекса слабким. Вибач, друже.

5 років тому, 16 березня 2018 р., Алекса Птиці, Мережевої Пташки, GaMMeR’а, «Бородатого дядька™» не стало. Людина, яка знала усіх, померла. По паспорту йому було 69 років, насправді хіба що трохи за 30.

Згадайте сьогодні Алекса Птицю, людину, без якої, можливо, не було б «Домашнього ПК» та S.T.A.L.K.E.R. І ще… поспішайте бачитись із друзями, не відкладайте це на потім.