А якщо ЗСУ не дадуть літаки НАТО?
Як і завжди, в статті не буде братися до уваги політична ситуація та інші обставини, що побудовані на використанні природної людської тупості, а лише технічні аспекти проблеми.
На підготовку українських льотчиків для польотів на військових літаках НАТО достатньо декількох місяців (за умов попереднього вивчення усіх мануалів), бо принципи польоту однакові, а «літати» наші вміють. Для застосування високоточних (а в інших нема жодного сенсу) авіаційних засобів ураження (АЗУ) вже потрібен більш тривалий час, як через їх складність (у совковій авіації ніколи не було нічого подібного) так і через їх широку номенклатуру. А для того, щоб все це було ефективно потрібні роки постійної та безперервної підготовки та бойової злагодженості.
Звісно, деяку підготовку можна провести ще до прийняття позитивного рішення: це і вивчення мануалів, і переймання досвіду пілотів НАТО, і навіть використання авіасимулятора для ознайомлення з концепцією західного авіаційного озброєння (віртуальні польоти у VR-шоломі дають непогану уяву про багато аспектів).
Технічне обслуговування та ремонт організовувати на українській території буде складно з декількох причин. Головні — тривалий час потрібний на навчання техперсоналу, та висока ймовірність ураження баз ТО ракетами ворога дальнього радіуса дії. Отже, тут можна було б покластися на бази у ЄС з відповідною технікою.
Але все це має сенс, якщо знати, що рано чи пізно західна техніка поступить на озброєння. Інший варіант – передача ЗСУ усіх наявних у союзників ЛА радянського зразка – на порядок менш ефективний, але все ж таки більш ймовірний. Хоча, совкові літаки та вертольоти по всіх критеріях значно гірші за Західні (не намальовані справжні ТТХ, економічність, надійність та ресурси двигунів, ресурс агрегатів, відмови у польоті, продуктивність авіоніки, системи протидії, РЛС тощо), але ці недоліки не йдуть в жодне порівняння з перевагами НАТО-вських АЗУ над радянськими/російськими/китайськими – там просто прірва довжиною у вічність.
Так може є можливість «прикрутити» західні АЗУ до радянських ЛА, які є у наявності у ЗСУ та мають більше шансів щодо передачі від союзників? Звісно це, в принципі, можливо (хоча б за прикладом США, які неодноразово подовжували вік своїм військовим ПС модернізуючи їх під нові АЗУ), але колишні країни Варшавського договору, що вступили до НАТО чомусь так не робили, прийнявши рішення одразу перейти на все західне. І причини тому не лише у складності поєднання допотопних ЛА за сучасними АЗУ, але й у вартості експлуатації авіаційної техніки (саме так, західні літаки та вертольоти значно дешевші в експлуатації, ніж радянські), звісно, відповідності стандартам НАТО, а головне – в ефективності всього авіаційного комплексу озброєння.
У нас зараз ситуація «трохи» інша, і, на мій погляд, розглянути можливість оснащення авіатехніки радянського зразка західними засобами ураження є сенс при будь-яких варіантах розвитку подій (1 – надання НАТО-вських ЛА, 2 – надання радянських ЛА, 3 – лише те, що у наявності зараз).
Зробити висновок щодо всієї номенклатури АЗУ гуртом, або навіть по типах – немає можливості, бо вони усі дуже різні, а отже краще розглянути кожен, беручи до уваги лише ті, що найбільше підвищать ефективність військової авіації. Єдине, що буде загальним для усіх АЗУ – це можливість під’єднання НАТО-вських пілонів до вузлів підвіски радянських ЛА. Тут потрібно розв’язувати питання еклектичної сумісності, перекодування сигналів, поєднання конекторів, механічних з’єднань тощо.
Без попереднього розв’язання фундаментальної проблеми, не має сенсу навіть починати цю історію. І це є лише обов’язковою умовою, але далеко не достатньою. Сигнали, які надходять від бортової ЕОМ західних ЛА до зброї, застаріла радянська техніка в принципі не здатна генерувати, отже доведеться створювати електронні блоки, які будуть їх синтезувати, але від більшості високотехнологічних плюшок доведеться відмовитись заради надійності спрацювання та економії часу.
З усім тим, питання буде мати сенс, якщо налагодити хоча б найпростіші функції, такі як активація АЗУ та пуск. Річ у тому, що основна перевага західних АЗУ – їх висока автономність – може бути перевагою і в питанні їх поєднання з нетиповими ЛА.
По-перше, це керовані ракети повітря-повітря, з яких є сенс розглядати лише останні модифікації AIM-120C та AIM-9X. Звісно, багато режимів застосування цих ракет «fire-and-forget» буде недоступною через примітивність БРЛС радянських літаків. Прив’язати ГСН AIM-9 до НШСУ було б дуже корисно, але малоймовірно.
Але навіть в американських літаків з досконалими радарами є режим Visual, коли ракета запускається без попереднього захоплення цілі, але з активованою ГСН, яка сама захоплює ціль у зоні видимості. Цей режим буде особливо корисний у ситуації ближнього бою коли один проти багатьох і немає часу на маніпуляції.
Звісно є і недоліки, тому що без попереднього наведення на ціль AIM-120 не буде летіти по оптимальній траєкторії та значно втратить у дальності, а у режимі Visual є шанс вразити дружню ціль, але в будь-якому разі пара (або 2+2) сучасних американських ракет значно підвищить ефективність будь-якого наявного літака (особливо це стосується Су-27, що має аж 10 точок підвіски). Не треба забувати й про емоціональний аспект, який значно покращиться у пілотів ЗСУ, а у путінських соколів викликає масову діарею, відмови від вильотів та спричинить випадки катапультування коли їхня СПО зреагує на випромінювання АРЛГСН.
По-друге, і найголовніше, це керовані/кориговані засоби ураження повітря-земля. І в першу чергу треба відкинути те, суміщення чого буде занадто складним. Як не дивно, це бомби з GPS-наведенням JDAM – найпростіша та найдешевше точна зброя НАТО-вської авіації.
Малоймовірно, що взагалі можливо сумістити радянську систему цілезазначення та JDAM-бомби, але основна проблема навіть не в цьому (бо координати можна задати ще на землі), а в тому, що БЕОМ має обчислювати траєкторію та зону скидання бомб. АЗУ з лазерним наведенням, скоріш за все не вдасться застосовувати, бо принципи наведення на лазерне випромінювання у зброї НАТО та радянської геть різні. Можливе хіба що наведення за допомогою зовнішнього ціленавідника на землі або БПЛА.
Плануючі бомби AGM-154 JSOW та AGM-158 JASSM мають значно кращу автономність систем наведення і потребують лише правильних висот та швидкостей в момент пуску, що досить легко забезпечити, але цілі теж мають бути введенні завчасно на землі.
Деякі складності можуть бути з поєднанням AGM-65, але якщо розв’язати проблему передачі зображення з ГСН ракети на додатково встановлений дисплей у літаку та передачі з літака на ракету сигналів щодо цілезазначення та захоплення цілі, двох режимів масштабу та розорієнтування ГСН, то ударні літаки типу Су-24/25 можуть отримати зброю, яка збільшить їх ефективність у декілька разів.
Протирадіолокаційні ракети AGM-88 можуть наводитися на випромінювання з захватом цілі на крилі, але значно зменшує дальність. Також потрібен якийсь дисплей для відображення інформації з ГСН про запеленговані джерела випромінювання та засіб для захоплення цілі.
Вільнопадаючі боєприпаси – є основною зброєю наших ВПС, але і тут у союзників є чим порадувати наших льотчиків. Касетні бомби типу CBU є дуже ефективною зброєю, і насамперед це стосується CBU-97 яка оснащена розумними десятьма суббоєприпасами здатними після розкриття бомби самостійно наводитися на цілі за допомогою вбудованих лазерних та ІЧ датчиків. Звісно, це потребує перепрограмування обчислювача траєкторії в бортовій ЕОМ (а цілком можливо, що якийсь наявний у пам’яті БЕОМ дуже близький за характеристиками підійде), але воно того точно варте, беручи до уваги неймовірну ефективність цих боєприпасів. Крім того, це дозволить використовувати касетну бомбу CBU-87, яка більше підійде для ураження легкоброньованих цілей.
Так, цим треба було займатись задовго до 24 лютого 2022, щоб мати час на розробку оптимальної програми модернізації ВПС, але зараз треба виходити з нинішніх реалій та пропонувати союзникам конкретні ідеї та вимагати конкретні поставки, а не просто казати на камеру «закрийте небо», «розблокуйте порти», «дайте важку зброю».